Насправді, Саша Жуковський народився в смт. Білозерка і в хроніки сучасного мистецтва увійшов як «самородок з Білозерки». Так його свого часу презентував і культовий журнал «ШО», з легкої руки якого Сашу офіційно зарахували до почесного кола талановитих наївістів. Не без підстав - за плечима Жуковського немає академічної освіти, картини його в той період мали яскраво виражений «лубочний» характер, були брутально сміливими і не позбавленими специфічного почуття гумору. Та й входив він у мистецтво з «чорного ходу»: «До творчості мене підштовхнув невеликий стрес, коли до в'язниці потрапив. Коли були молоді, залізли в чужі гаражі, і нам по два роки вшкварили. У Херсоні вікна СІЗО виходять на Єкатерининський собор - найстаріший храм міста. Після тижня в тюрмі я зрозумів, що щось не те сталося. Так ось сидів я в «решечке», натягнув на картонку якийсь папір і олівчиком намалював через решітку собор, купола, дерева, вулицю. І ось тоді мене малювання прямо пробило. Мистецтво не дало ось так от в'язниці мені життя поламати» («Відкриті переломи Олександра Жуковського», журнал «ШО»).
Називати його сьогодні наївістом – щонайменше, наївно.
Однак відтоді Саша пройшов довгий шлях - і особистого зростання, і спілкування з художниками-концептуалістами. І називати його сьогодні наївістом – щонайменше, наївно. Як взагалі наївно заганяти художників, що працюють в полі сучасного мистецтва, у вузькі рамки дефініцій. Робота «Виставка невідомого художника» (текстиль, хлорка) - чим не зразок постмодерністської іронії (несподіване «прочитання» образу прибиральниць).До речі, «тряпочка» не нова - свого часу її «живописна» версія стала «іконою» цілої виставки в столиці.
Власне, багато робот пізнього періоду далекі від початкових років «фольклорної» рефлексії і на нашу реальність, і на «медійні» мрії про красиве життя. І навіть портрети знаменитостей, виконані на вінтажному текстилі (Елтон Джон, Шварценеггер, Баскія та ін.) – прихована, хоча й не зла насмішка над кітчем, втім, не без задньої «комерційної» думки. Хоча хто засудить художника, що воліє продаватися за життя?
 |
 |
Художник наших днів — це не виробник, а апропріатор… з часів Дюшана ми знаємо, що сучасний художник не виробляє, а відбирає, комбінує, переносить і розміщує на новому місці. Культурна інновація здійснюється сьогодні як пристосування культурної традиції до нових життєвих обставин, нових технологій презентації та дистрибуції або нових стереотипів сприйняття» (Б.Гройс. Капітал. Мистецтво. Справедливість).
Цілком слушно, якщо препарувати «пост-наївного» Жуковського. Критики вже колись «запідозрили» його художній почерк у схожості з манерою німецьких експресіоністів. І ось нова картина – створена під враженням від творчості Нео Рауха Neue Leipziger Schule. Історія її створення потребує окремого пасажу.
Досить давно до Жуковського звернулася дама з проханням терміново написати її портрет (як подарунок на день народження). Було потрібно також ввести в полотно атрибути Парижа – Ейфелеву вежу, квітучі газони та інше в тому ж дусі. Терміни були задушливо короткі, Саша встиг тільки прописати обличчя і пару «атрибутів», коли замовниця висловила своє незадоволення результатами роботи і відмовилася від неї. Картину було закинуто. До моменту вибуху мозку, який стався після знайомства зі світом Рауха. Саша витягнув картину на світ божий і досить швидко її закінчив. Замовниця перетворилася в виховательку дитячого садка, де маленький Сашко виснажував колектив своїм впертим небажанням вливатися до лав слухняних вихованців. Ранок був бадьорим для всіх - Саша після «втечи» бабусі трощив все навколо, а потім забивався в роздягальні і годинами переживав свій першій серйозний невроз. По обіді жаліслива вихователька приносила йому харч, щоб не помер з голоду. Потихеньку хлопчик звик і перестав лякати всіх спалахами дикунської люті. Але до сих пір дорослий Саша із здриганням згадує цю лють і її руйнівні наслідки.
Картина вибивається із загального ряду. Маніфестує кінець звичного Жуковського і явище нового - ще більш концептуального, синтетичного, що не наслідує, а скоріше, переосмислює спадщину сучасників, в якому проглядається художник, здатний ще не раз здивувати. Як здивували досить консервативні ментори Спілки художників, впустивши до своїх лав настільки свіжий подих. Значить, щось зрушилося і тут. Подвійна радість.
