Наслухавшись про відмінність цього міста від решти румунських – у сенсі надзвичайного розвитку в багатьох сферах, зокрема, у відношенні до культурної спадщини, вирішила, що треба їхати. Адже саме досвід периферійних міст, що здобули цей статус для руху вперед, до економічного процвітання і привабливості для молоді, є дуже важливим для наших міст.

Щодо гасла. Його трактують наступним чином: по-перше, Тімішоара у 1884 р. став першим містом в Європі з електрично освітленими вулицями, а по-друге, це натяк на мультиетнічність міста (крім румунів, шваби, угорці, серби, євреї, чехи, словаки): «Ми були маленькою Європою до того, як була визначена концепція об’єднаної Європи».

«Після скульптури/Скульптура після»

Потрапила я в Тімішоару за запрошенням директорки Французького інституту, Тіли Рудел, до того культурного аташе в Тель-Авіві, авторки книги «Вальтер Беньямін. Убитий ангел».

Вона одразу направила мене в Cazarma U на площі Єдності – дивитися велику виставку «după SCULPTURĂ / SCULPTURĂ după»(Після скульптури/Скульптура після).

Ми всі любимо збирати кейси ревіталізації закинутих історичних будівель і це той самий випадок. Cazarma U (назва виникла завдяки формі споруди), або Віденські казарми, були побудовані у 1752 р., серйозно пошкоджені під час облоги міста у 1849 р., та їх відбудували. Відтоді вони мають три рівні. У 1859 р. вони називалися казармами Франца-Йосифа, а в 1923 р. тут діяло Військове артилерійське училище, яке згодом слугувало складом.

Споруда була занедбаною протягом багатьох років, допоки не стала мистецькою галереєю у травні 2023 р.. Втім, перша така інтервенція сталася у 2015 р., коли тут відбулася перша бієнале Art Encounters. ЇЇ куратори з Німеччини вирішили, що кращого простору, та й ще в самісінькому центрі, який би ілюстрував байдужість колишньої диктатури до спадщини, не знайти.

Історично будівля зі статусом пам'ятки була державною власністю, але адміністрація не знала, що з нею робити. Почали шукати приватних партнерів, згодом литовські бізнесмени викупили будівлю у мерії з 11 мільйонами євро – з метою перетворити її на торговий центр. Однак економічна криза змусила їх через два роки продати нерухомість місцевій бізнесвумен Міоарі Сімчелеску за 7 мільйонів євро. Вона має бізнес у сфері сільського господарства та туризму, також володіє готелем у Тімішоарі.

Амі Барак, куратор, критик, історик мистецтва з Парижу (румун за походження, який виїхав до Франції за часів Чаушеску), куратор другого видання бієнале Art Encounters у 2017 р., розповів, що жінка вона доволі складна, але наразі надає простір художникам у вільне використання. Втім, це не навічно, бо є плани побудувати тут п’ятизірковий готель на 105 номерів і підземний паркінг приблизно на сотню місць. Має право, а поки що Тімішоара отримала місце справжнього скульптурного тріумфу.

Загальна концепція виставки складається з кількох тез:

Чи все ще залишається конвенційною скульптура, яку століттями сприймали як пам’ятник, як символічне відображення, покликане закріпити у свідомості пам’ятне місце чи подію?

Чи все ще дотримуються межі, в яких її розуміли в давні часи?

Що ще може статися зі скульптурою після того, як великі історичні моделі завершать свої прояви?

Чи знаходить румунська скульптура своє виправдання сьогодні, після досвіду Бранкузі?

Кураторська концепція виходить з того, що в сучасному мистецтві тривимірний об’єкт вийшов за межі традиційного сприйняття. Об’єкти прагнуть тимчасового, просторового чи метапросторового розширення за допомогою втручання в навколишній простір, site-specific, ленд-арту, нових технологій, перформансу або реляційного мистецтва. І взагалі, в який момент гра в великі стилі і малі рухи перетворилася на соціально-політичну заангажованість, тобто принцип l'art pour l'art став нецікавим для сучасного митця, який не може не помічати, що світ летить у тартарари – про що відверто каже напис на банеру інсталяції «Don't they know it’s the end of the world?»

Водночас, постійно точиться розмова про свободу самовираження, незалежність від мейнстріму і ідеологій, і цей парадокс – теж тема для рефлексії. За словами Амі, «ви можете бути абстрактними, наративними, користуватися poor material або апропріювати чиюсь ідею, яку не помітили, але ви трохи змістили контекст – і це вже геть інша концепція… Способів самовираження чимало. Щодо new media, яких на виставці майже немає, з мого досвіду, цифрова скульптура в таких будівлях працює день, можливо тиждень – адже вона потребує достатньо чистого, навіть стерильного середовища. А тут ви починаєте помічати бруд, розпад, руйнування навколо неї. Відеопроекція – ще так сяк, але складна сенситивна штука в руїні не спрацює. Тобто, кураторський відбір зосередився на роботах, чий ефект триватиме довше, ніж тиждень. Це про критично важливу роль контексту».

«Скульптура» включає 4 постійні та 4 гостьові виставки, дискусійні сесії та освітні програми за участю понад 70 художників.

Проходжу тематичними залами: «Чуйна справа» - робота з матеріалами, далекими від традиційних; «Монументальне і ефемерне. Скульптурна пам’ять» - історична перспектива румунської скульптури, маючи за відправну точку один із архетипів скульптури – колону; «Об’єм через шари» - процес додавання або віднімання шарів за допомогою різних методів, щоб отримати бажану форму і з ними нові сенси.

Остання експозиція мене здивувала – «Татлін і віз». Куратор Кіпріан Мурешан обрав ці об’єкти як приклад історичного і світоглядного діалогу, протягом якого змінюються їхні первісні конотати і функції.

Автор, Міхнеа Міркан, досліджуючи монументальні форми, презентує огорнутий білим текстилем «Монумент III Інтернаціоналу» Татліна – цю «фантазію» куратора про творчість одного художника, що «продовжена» іншим, у різні історичні моменти.

Його співрозмовник – «Віз» Іштвана Ласло, виставлений у 2009 р. на п'єдесталі у виставковому просторі, після чого у 2010 р. його продали як функціональний об'єкт селянинові для використання в господарстві. Зіткнення утопічної ідеї з реді-мейдом навиворіт – арт-об’єктом, що реверсно перетворився на утилітарний транспортний засіб. Мабуть, найдовший ефект за всю виставку – рівень іронії захоплює.

Організаторка «Скульптури» – Соріна Єча, директорка Triade Foundation, дружина скульптора Петера Єчі, засновниця бієнале: «Не маючи вікон, дверей і демонструючи високий ступінь вологості, Cazarma U може прихистити лише скульптуру. Я думала про виставку як про демонстрацію — майже педагогічну — намагаючись показати всі обличчя, які має скульптура… Цей проєкт є не лише у Казарми, уся концепція Triade протягом року Культурної столиці – скульптурна. І всі запропоновані нами виставки – це зустрічі зі скульптурою, тобто скульптура стає складовою-символом еволюції сучасного мистецтва».

Співкуратором виставки є архітектор Аттіла Кім, уповноважений Румунії на Венеціанській бієнале. Кімнати, коридори та сходи казарми облаштовано з урахуванням усіх вимог музейної експозиції: освітлення, прожектори, інфо-стенди.

«Наші інтервенції мають на меті об’єднати всю будівлю за допомогою кількох виставок одночасно. Усі вони про скульптуру, але це різні підходи та періоди в історії румунської скульптури. Підлога уніфікована за допомогою чорного гравію, таким чином ми намагалися зберегти всі втручання в будівлю в чорно-білому регістрі… Ми наслідуємо приклад багатьох подібних втручань в історичну спадщину, найкращим є Арсенал у Венеції. Так ми знову відкриємо та повторно вводимо в громадський кругообіг ці простори, які є дуже цінними з архітектурної точки зору, а також з точки зору пам’яті міста».

Амі Барак додав, що це все сталося завдяки новому меру Тімішоари, Домініку Фріцу (етнічному німцю), який зрозумів, наскільки пандемія пригальмувала культурні процеси – річ у тім, що місто мало бути столицею культури ще в 2021 р. І хоча статус відновили, всі начебто заклякли і на горизонті маячив повний провал. Меру вдалося всіх розворушити, кинути заклик до інституцій, ініціатив – подавати проєкти, а спонсорів і фондів – підтримати це все.

Та плануючи масштабні ретроспективи Віктора Браунера і Костянтина Бранкузі, локальні музеї зіткнулися з тим, що МоМа і Помпіду відмовляються надавати їхні роботи, які оцінюються в захмарні суми, допоки ті не будуть працювати згідно міжнародних стандартів – починаючи з пошуку служб доставки, які спеціалізуються на транспортуванні творів мистецтва, до належного страхування. Статус столиці змусив музеї підтягнутися і навчитися співпрацювати з фондами, адже такі суми через державні установи проходити не можуть (до біса усіляких обмежень, обходження яких стало окремим кейсом).

Окрема тема – робота зі спадщиною через нові технології, перформативні екскурсії і просто якісні вуличні інфо-панелі, повз не пройдеш. Загалом, місто великої архітектурної краси, історичний центр реставрований і охайний. «Маленький Відень» вражає і зачаровує.

Кейси роботи зі спадщиною

Наскільки все сумно зі збереженням архітектурної спадщини в Бухаресті, настільки вражає відреставрований історичний центр Тімішоари, величезний за площею. Й ще чимала купа будівель під сітками готується до відновлення. Звісно, чим далі від центру, тим більше чудових будівель не в ідеальному стані, але це справа часу, зважаючи на відданість нового мера відродженню міста. Тобто статус столиці культури тут використовують на повну.

Є, насправді, чому повчитися. Починаючи з проєкту Spotlight Heritage Timisoara 2023 (Спадщина в центрі уваги) - цифрова культурна ініціатива Політехнічного університету Тімішоари у партнерстві з Національним музеєм Банату (історична область у Центральній Європі, розділена між Сербією, Румунією та Угорщиною, Тімішоара – її культурно-економічний центр).

Spotlight Heritage Timisoara оповідає численні історії міста через цифрові технології: історії культурної та історичної спадщини, технічний розвиток, громади та райони, мистецтво. Тут культивується повага до різних культурно-мовних спільнот, які сформували місто, яке ми знаємо сьогодні, тому така щира толерантність до мігрантів, зокрема, українців.

Десятки об’єктів спадщини, архівні зображення, фрагменти спогадів, інтерв’ю, відео, аудіо, інсталяції, предмети мистецтва, а також особисті речі, з елементами доповненої та віртуальної реальності, представлені на виставці «Spotlight Heritage Timișoara – Parallel Lights» на горищі B2 бастіону Марії Терезії Національного музею Банату.

Це окреме архітектурно-урбаністичне задоволення. Бастіон є найбільшою збереженою частиною оборонної стіни австро-угорської фортеці Тімішоара, історична пам'ятка. Після роботи архітектурного бюро ARCHAEUS, що перетворило це місце на сучасний простір, він використовується як пасаж, тут розташовані ресторани, бари, нічний клуб, бібліотека.

Не останній фактор – Архітектурна бієнале (BETA), що відбулася у 2022 р. вчетверте. Тут теж досліджують, як міська тканина була сформована під час будівництва чи руйнування, і які типи буму розвитку вона пережила під час урбанізації епохи Габсбургів чи соціалістичної централізації

.

А ще є FABER – незалежний культурний центр {колишній промисловий склад), заснований групою підприємців з Тімішоари у сферах архітектури, ІТ та соціальної культури у 2017 р. Назва походить від «Homo Faber» — творча людина — ідеї, запропонованої Ханною Арендт і Максом Шелером, яка описує людину, здатну змінювати довкілля за допомогою інструментів.

Саме вони ініціювали проєкт Common Heritage – The Tale of Four Cities. Це порівняльне дослідження прояву стилю сецесії в містах: Тімішоара, Суботиця, Сегед та Одеса.

Поговорила з координатором проєкту, Міхаєм Молдованом, який розповів, що обрав ці міста, тому що вони розташовані в одній географічній зоні і мають кілька спільних елементів декору періоду 1900-х рр. (стиль сецесії): «У нашому дослідженні ми виявимо як спільні елементи (культурні, історичні, етнологічні), так і відмінності, які визначають локальну специфіку кожного міста. Ми хочемо створити наратив, який посилить відчуття приналежності до того самого спільного європейського простору».

Графічна та фотодокументація елементів архітектурної спадщини з чотирьох різних міст була представлена на виставках в трьох містах. Це серія з 80 ілюстрацій, зроблених 8 художниками із Румунії, Угорщини, Сербії та України, які використали однакові архітектурні елементи, відібрані під час дослідження, проведеного в чотирьох містах, та проілюстрували їх через власне бачення.

Тімішоара має Культурну стратегію 2014-2024, побудовану навколо 5 пріоритетних осей: Творча Тімішоара, Залучена Тімішоара, Поєднана Тімішоара, Відповідальна Тімішоара та Відкрита Тімішоара. А Одеса, яка виборола грант на її розробку, так і не спромоглася це зробити. Жодна спроба знайти її у відкритому доступі не увінчалася успіхом – і не могла, бо її не немає. Менше з тим, дуже радію їхній увазі до спадщини Одеси.

Ще з яскравого – інсталяція «I, Human» (автор: Saint Machine) у бароковій залі Національного художнього музею в рамках проєкту BAROQUE RELOADED. Паралельно він відбувається в Мистецько-технологічному центрі Ars Electronica в Лінці.

Інсталяція задумана як модульна скульптура, схожа на нейронну мережу, яка виявляє емоції та перетворює емпатію відвідувачів у когерентне світло, що впливає на життєві процеси популяції мікроорганізмів: «Це метафора нашої еволюції як виду, чиє виживання залежить від нашої здатності піклуватися про колективний організм, який ми формуємо разом з планетою».

Заглядаючи в «жерла» труб, ви маєте змогу через екрани спілкуватися з відвідувачами в Лінці. Чим більше людей рухається в інсталяції, тим яскравіше вона спалахує синьо-пурпуровим, маніфестуючи жвавий ріст популяції. Я була одна і доглядачка прийшла на допомогу, хлопаючи у долоні – аби інсталяція відреагувала належним чином. Але мені було байдуже, чи сподобаюсь я мікроорганізмам. Бо була зачарована тим, як вони, дійсно, «перезавантажують» бароко мультимедійними інтервенціями. Втім, величну красу шандельєрів не затьмарити жодним неоном. Вірніше, це був естетично прекрасний мікс.

Наші на Moving Fireplaces 2023

З 1 вересня по 29 жовтня 2023 в Тімішоарі та інших містах історичного Банату відбувався фестиваль Moving Fireplaces 2023, що включав театральні вистави, покази документальних фільмів, виставки та artist talks.

Основні проєкти були відібрані через конкурс та виконані в рамках мистецьких резиденцій 10 художниками/командами художників з України, Сербії та Румунії.

Концепція фесту сформувалася за рахунок колекції історій про міграцію, війну, переміщення, революцію та пам’ять, зібрану міждисциплінарною командою в рамках дослідження Moving Fireplaces-2022 в Румунії, Сербії, Угорщині та Україні. Конкурс особливо адресований митцям, чий особистий досвід та життєві історії схожі на історії, зібрані в рамках Moving Fireplaces. Переосмислюючи історії та перетворюючи їх на сучасне мистецтво, художники стають, у свою чергу, оповідачами, активними учасниками збагачення пам’яті спільноти.

Організатор: Prin Banat, неурядова організація, яка має на меті документувати та просувати місцеві цінності та заохочувати культурний туризм в історичному регіоні Банат.

Цьогоріч у рамках фесту були представлені два українських проєкти, під кураторством Александри Палконі-Сітов, керівниці Prin Banat.

«Щоденник» Ольги Єремєєвої — це журнальна інсталяція, натхненна романом Герти Мюллер «Колиска дихання», історії підлітка, який разом із десятками тисяч інших стає жертвою депортації до трудових таборів у Радянському Союзі.

Оповідь в «Щоденнику» розгортається на тлі міграції українців, які були змушені переселитися через війну, як у випадку авторки інсталяції. Основна увага припадає на те, як певні місця, обставини впливають на розум і тіло. Натхненна історією «МИ ВКЛАДАЄМО ЧАСТИНУ ДУШІ В КОЖНУ З НАШИХ СТРАВ», створеною Ніколетою Мушат у рамках проєкту Moving Fireplaces-2022, Ольга створює серію суб’єктивних історій, що відображає досвід різних людей та травматичні події у великому масштабі.

«Щоденник» поклали на двох’ярусне ліжко, яке водночас є символом затишку, дому та відсиланням до трудових таборів і таборів біженців.

Головною темою творчості Ольги Єремєєвої є розширене бачення тілесності. Вона працює з темами, пов’язаними з фемінізмом, фізичними та психологічними травмами та аспектами, що стосуються людського тіла та впливу навколишнього середовища на нього. Тимчасовість і повторюваність є важливими елементами її творчості. Інструменти, з якими вона працює, це фотографія, відеозйомка, графіка та друковані видання. У своїй практиці її цікавить ідея створення історії, її запису, документування, особливо через призму тілесності. 

Відкриття інсталяції супроводжувалося звуковою інсталяцією «Час вовків» українського композитора Адріана Мокану (зараз живе в Іспанії).

«Час вовків» — це музична, електроакустична, імерсивна інсталяція, натхненна особистим досвідом Мокану, який, перебуваючи в Києві вранці 24 лютого, коли росія вторглася в Україну, сприйняв сигнали повітряного нальоту як виття вовків.

Звукова текстура створюється шляхом зіставлення реальних записів із електронними синтетичними звуками. Через інсталяцію автор пропонував відвідувачам перенестися у звуковий ландшафт реальності, в якій уже понад рік жили українці.

Адріан Мокану закінчив Національну музичну академію України, отримав ступінь магістра електроакустичної композиції в Centro Superior de Enseñanza Musical Katarina Gurska (Мадрид, Іспанія). Його твори були нагороджені на міжнародних конкурсах у Франції, Австрії, Португалії та Іспанії та звучали на численних музичних фестивалях у Європі та Америці.

Матеріал створено в рамках Alumni Stipends Programme, за підтримки House of Europe.