Андрія Антонюка «своїм» вважає Миколаївщина. Тут він народився, тут двічі ставав «Городянином року» і один раз «Людиною року», що, мабуть, логічно для члена Національної спілки художників України з 1970-го, лаурета всіх можливих класичних мистецьких премій*. Освіта у Антонюка теж класична – Одеська «Грековка». І улюблені техніки теж класичні – темпера та акварель. І сюжети класичні. Читаєш критиків – і картини дивитися вже не хочеться, бо «…у творчості переважають народні мотиви, художнє осмислення історичного минулого українського народу та його моральні пошуки…». Слава богу, критики я не читала, а просто зайшла в Миколаївську міську виставкову залу на виставку «Небесне і земне». І слава богу, я не чула промов на її відкритті. Не чула, як його син-художник каже, що



Про квантові виміри я б не витримала, університетська освіта з теоретичної фізики щоразу смикає за нерви в компанії любителів метафізичних метафор. Тому вважаю, що мені пощастило зайти в галерею у стані «чистого аркушу».

Впевнена, що будь-який глядач в роботах Антонюка знайде свою втіху. Вони всі яскраві, начебто позивні – і це не може не впадати до українського ока, яке (як і будь-яке народне око) схильне до чистих кольорів. Крізь живописну плямистість картини транслюють легко впізнавані образи – жінки, матері, князі, янголи, щось християнське та давньо-руське. До речі, сам художник закликав не плутати руське з російським і завжди тримати в голові Київську Русь як відправну точку нашої українськості. Але це також вже класика – ідеологічна.

І все-ж таки не покидає відчуття, що з тобою розмовляє сучасний художник. Можливо, причиною тому є особлива манера живопису, до якої Антонюк прийшов на етапі творчої зрілості. Ранні роботи є досить типовими прикладами живопису ХХ-го століття, вони несуть на собі відбиток і радянської школи станкового живопису, і неминучі творчі пошуки з рефренами авангарду 20-х років. Ця частина експозиції є безумовно цінною: ми бачим шлях, творчий пошук – і тим більш вражаючим є результат. Своєрідна манера живопису, коли зображення формується з яскравих плям, майже чистих кольорів, часом нагадує бісерне плетіння та декоративний розпис, часом – зламані композиції аутсайдер-арту з затиснутими по кутам фігурами, текстами та підписами на рамі, часом – мозаїчні структури арт-нуво, і через все це проступає професійний малюнок, який в останніх роботах автор вже вочевидь навмисно залишає оголеними, начебто відкриваючи таємницю створення картини, даючи доторкнутися до її «скелету»…   

Переглядаючи інтерв’ю з Андрієм Антонюком (художник пішов з життя у 2013 році у 70-річному віці), дивує, наскільки детально від розшифровує свої картини, пояснює образи та історії, буквально розжовує кожну композицію. Можливо, це і є секрет того, що його зрозуміли, прийняли, полюбили. Можливо, так і треба – геть снобізм, хочеш сказати щось людям – май сміливість говорити, а не ховатися за образами зі своєї підсвідомості, мовляв, «моє мистецтво справжнє, і хто на розуміється на справжньому мистецтві – той зрозуміє…»

Антонюка не можливо не полюбити. З ним не можливо сперечатися – бо він добрий, і це ключове відчуття від його картин. І лише відсутність цієї внутрішньої суперечки може бути «закинута» йому як аргумент, що відсікає його творчість від сучасного мистецтва. Проте безумовна цілісність робіт складається з настільки неочікуваних, немислимих, шедевральних, ненормальних з точки зору класичного живопису фрагментів, що необхідний для актуального мистецтва дисонанс виникає сам собою. І нехай пана Андрія називають «яскравим представником південно-української школи живопису» з усіма витікаючими, і від тієї критики одразу тягне подрімати як в години спекотної сієсти, він – молодий, і він звертається до всього молодого, що є в твоїй душі, хоча й говорить про вічне. Саме тут криється те, що поміщає Антонюка в простір сучасності.


Болісні цитати з Шевченка виповзають на рами і стають органічною частину образу, долаючи сформований шкільною програмою та відшліфований мас-медіями імунітет. «Це не плями фарби. Це ліхтарики, вогники!» – сказала на виставці мистецтвознавець, яка знала Антонюка ще з 70-х і продовжує захоплюватися його роботами. Саме так. Кольорові вогники, які завжди приваблюють. З ними завжди Різдво, з ними краса і свято. І говорити мовою цих радісних вогників про серйозні та драматичні речі, пов’язані з Україною, так, щоб питання національної самоідентифікації виникало в твоїй голові разом з відповіддю та відчуттям просвітління – це складне мистецтво. І, з огляду на загальний дискурс, поки що актуальне. Мабуть, треба додати «на жаль», але чомусь не хочеться.