“На початку року магія охопить наш світ» - говорить Новий канал і вивалює на нас всі містичні фільми і серіали з загашників, і навіть вивертає кишені на «Гру престолів». «Одного вдома» вже недостатньо, там лише магія Різдва, і до того ж не явно, таке собі – для розігріву. Проте звинувачувати кіно в тяжінні до казки безглуздо, воно саме по собі завжди було казкою, створювало казку, породжувало міфи про казкове життя кінозірок і т.д. До того ж, кіно – мистецтво масове, і воно рухається туди, де більше грошової маси. А люди з року в рік хочуть містики, чим далі – тим більше. Ісус – тесля, а Гарі – Поттер (Potter – гончар (англ)). Та не з Ісуса почалося, і не Поттером завершиться.
Схильність людини до містики схожа на ревматизм – часом загострюється. Пам’ятаю, як на початку 2000-х херсонський мистецтвознавець Світлана Афанасьєва розповідала щось про те, що ми входимо в еру Водолія, а ще про теорію етногенезу Гумільова, і все це пояснювало, чому на початку століття (та ще й тисячоліття) загострюються симптоми «містичної хвороби». В цьому хронічному стані досі й живемо, а з огляду на молодий організм української культури – ще й не маємо імунітету. Спробами зробити нам щеплення можна вважати відвертий треш нового «Вія» та розрекламований карпатсько-молодіжно-містичний фільм «Синевір». Не можу не згадати мій улюблений український телевізійний серіал «Мольфар» - більшого тупняка неможливо уявити, він просто гіпнотизує. Україномовний мольфар-чародій сидить у будиночку посеред озера і все знає, до нього приходять російськомовні українські жіночки зі своїми негараздами, він дає їм інструкції і мішечки з травками – і жіночки долають містичне зло, якого, виявляється, в Україні повно.
«Захоплення містикою і лінощі – нерозлучні явища» – це найбільш поширений погляд на містику. Коли реальність не задовольняє, психіка шукає притулку у казках, де всі проблеми вирішується якось самі собою, в чарівний спосіб. Психологи кажуть, що у тих, кого містика не приваблює, інший склад розуму: людям «раціо» потрібно, щоб все було зрозуміло, логічно, щоб була впевненість у тому, що сам(а) можеш вплинути на події та ситуації. Вочевидь, мистецтвознавець Світлана Афанасьєва є винятком з цього психологічного шаблону. З одного боку, вона пояснює (з посиланнями на безліч джерел), коли і чому люди прагнуть містики, з іншого – раптово робить серію ілюстрацій до творів англійського письменника-фантаста Террі Пратчетта.
Світлана Афанасьєва: «Виповнився рік, як не стало англійського письменника-фантаста Тері Пратчетта. Свого часу, а то були роки молоді, я прочитала майже всі книжки відомих майстрів цього жанру, але так і не стала прихильницею фантастики. Проте Пратчетт – це окрема тема. Я настільки непомітно опинилася в його обіймах, що не змогла втекти. Його гумор і жарти, його незвичайні персонажі, які говорять якоюсь особливою мовою, його відьми, велетні, балакучі коти, привиди, які живуть за правилами іншого виміру, та й безліч самих вимірів доводять до того, що, відірвавшись від читання, важко повертатися в свою реальність. Я в міру своїх сил почала робити малюнки виключно для того, щоб продовжити діалог з Террі – видатним пересмішником, проте який торкається теми такого буття, яке, ймовірно, відкриється у майбутньому нашим нащадкам».
Залишимо відкритим питання про симптоматику цієї серії ілюстрацій. Чи то українська містика ще не тої якості (може, все закінчилося на Гоголі – і так тому і бути). Чи то навпаки – ми готові до діалогу з європейськими культурами в усіх вимірах, навіть у містичних. Let’s see…
