Це надзвичайно надихаючий кейс «модернізації» сільського музею сучасними методами, що, маю надію, стане приводом для тиражування на рівні південного регіону.

Білозерський музей ми одразу асоціюємо з сучасною інтерактивною експозицією «Культура на дотик», що присвячена сліпоглухій вченій Ользі Скороходовой,а також з оскароносним режисером Сергієм Бондарчуком, осучаснення репрезентації якого наразі inprogress.
Декілька слів про проєктну ініціативу, що передбачає перейменування музею: історик Дмитро Багалій, на честь якого було названо Білозерський музей, дійсно, постать визначна для української історіографії, але все ж таки з Білозеркою його напряму ніщо не пов’язує. Тому і виникла ідея перейменувати музей на честь людини, доля якої весь час перетиналася з Білозеркою, – Георгія Львовича Скадовського. Експерт проєкту, краєзнавець, музеєзнавець, член ICOMOS Україна, Сергій Дяченко це блискуче довів.

Принагідно я розпитала пана Сергія про основні досягнення проєкту:

«Проєкт «Конкурентоспроможна громада – конкурентоспроможний музей!» скерований на активізацію діяльності Білозерського музею як у зв’язках з місцевою громадою, так й у залученні зовнішніх відвідувачів та туристів. Команда проекту – Микола Гоманюк, голова Херсонського обласного відділення Соціологічної асоціації України, яка починала модернізацію музею з нової експозиції «Культура на дотик», та яка займається етнодослідженнями Херсонщини, історичний реконструктор Андрій Лопушинський, директор музею Олег Волошин, а також десятки залучених до роботи майстрів, вишивальниць, гончарів, ковалів, мебельників, дизайнерів, художників та ін. Вже під час проекту плани та формат реалізації дещо розширилися. Треба було подумати над фондосховищем, над новими елементами експозиційного обладнання, над переформатуванням дослідницької роботи на користь новоствореної об’єднаної територіальної громади тощо. Також заплановано встановлення дорожніх вказівників у Білозерці до музею, проведення лекцій, інтерактивних презентацій та екскурсій, перейменування музею ім’ям Георгія Скадовського та повернення в інфопростір імені власників та благодійників Білозерки – родини Скадовських».

Амбітною ідеєю проекту є включення музею до туристичних маршрутів, які проходять повз Білозерки: «По-перше, це тур на так звані «Херсонські гори» у Станіславі. Є й інші, поки що менш відомі маршрути. Наприклад, до селища Дніпровського, де розміщується археологічна пам’ятка – Білозерське поселення, осетрове та виноробне господарства, де діє один з найвідоміших на Херсонщині туристичних комплексів – «Дельта Дніпра». Перспективним є маршрут до Кізомису, де вже приваблює туристів частина села, яка колись звалася Касперівкою. Це місце походження однієї з найвідоміших релігійних святинь Півдня – Касперівського образу Богородиці, також Касперівські маяки, природничо-зоологічна пам’ятка «Бакайський жолоб». Й нарешті нерозкрученим, але діючим є маршрут до Олександрівки та Станіславу, де знаходиться одразу кілька надзвичайних археологічних пам’яток у мальовничій місцевості на схилах Дніпро-Бузького лиману – околицях стародавньої Ольвії, пов’язаних з численними давньогрецькими легендами про Ахіллеса, Геракла, Анахарсіса, Одіссея, прекрасну Єлену та інших. Отже, ще одним завданням музею стає популяризація цих усіх пам’яток, участь у розробці та проведені екскурсій. Цікаві атракції є й у Білозерці. Проект підняв і це питання, адже з дослідженням і популяризацією таких пам’яток вочевидь не все гаразд. Для чого цим займатися? Мусимо дивитися у майбутнє. У світі одиниці музеїв, які існують за «власний кошт». Музей – надзвичайно коштовна установа для будь-якої громади, але це показник розвитку громади, скарбниця громади, зібрання спадщини, що має бути збережене для наступних поколінь. Логічно очікувати, що музейники будуть підтримувати взаємодію з громадою у постійному креативному залучені додаткових кошів. Одним з таких джерел надходжень може стати музейна крамничка – майданчик презентації виробів місцевих майстрів та майстринь, і не лише етнографічних, але й сучасних. Втім, є важлива умова – просування місцевого колориту та унікальності».

За словами експерта, за якихось три місяці було зроблено чимало відкриттів у пошуках унікальності Білозерщини. Наприклад, використання у минулому та майбутньому виробів з очерету, також імена білозерчан з неймовірними біографіями, як от письменника Ігнатія Потапенка чи скрипаля Адольфа Бродського, це історія Білозерки, пов’язана з кримським ханом Сафа-Гіраєм, Ганнібалом й відвідинами Білозерки імператором Священної римської імперії Йосифом ІІ.

«Взагалі-то, ми знову звернулися до митців та site-specific art. Ми бачимо, що найбільш привабливими з нових надходжень до музею є художні твори саме таких досліджень. Й ми залучили до роботи якомога більше художників-інтерпретаторів. Саме таке залучення дало музеєві новий логотип, новий сайт, нові методи роботи», – додав пан Сергій.

І, дійсно, вражає новий яскравий лого – стилізований під літери «б» і «м» (Білозерський музей) слон, якого інстальовано в герб Івана Ганнібала, засновника Білозерки. Чашки з цим лого і магнітики неможливо випустити з рук. Наразі триває ре-експозиція, що працює і з етнографічною колекцією. Експерти, включаючи місцевого археолога, директора музею археології при ХДУ Сергія Нємцева, перебрали і відсортували багату музейну «археологію», етнографи попрацювали з колекцією рушників, ефектно розташувавши в експозиції унікальні екземпляри, наприклад, з драконами. Завдяки Андрію Лопушинському і Тетяні Болгаровой, майстрині, яка займається гончарством, експозиція доповнена чудовими розписними піалками, подібними до тих, з яких ще 300 років тому запорозькі козаки пили каву. Старовинна залізна калоша (в таких ходили по стерні), отримала новеньку копію – щоб відвідувачі музею могли її примірити, адже автентичний об’єкт потрібен для інтерактивної гри «впізнай предмет вжитку на дотик».

Пан Сергій підкреслив, що всі ці досягнення будуть марні без активації діяльності у віртуальному просторі та максимального розширення кола шанувальників музею. Як це зробити? Про це йшла мова під час дводенного науково-практичного семінару «Сучасні освітньо-культурні практики в локальному музеї», який відбувся в рамках проєкту 9–10 листопада, 2021 р., зокрема на воркшопі Анастасії Маркелюк про новітні методи промоції музеїв. Увага фокусувалася на максимальній репрезентації музею та його діяльності в мережі Інтернет та, перш за все, у соціальних мережах. І хоча наразі йдеться лише про власний сайт музею та Фейсбук, втім, говорилося про постійне відстеження популярності різних ресурсів для різних вікових категорій з відповідною адаптацією інформації. Це й Інстаграм, й Телеграм, Ю-туб, Твітер та навіть Тік-ток. Багато нового про ефективність соцмереж ми почули від наймолодших гостей івенту – студентів історичних та географічних спеціальностей Херсонського державного університету. Як прокоментували на сторінці музею, «зіткнення двох поколінь спричинило безліч дискусій щодо дієвості різних методів проведення екскурсій, забезпечення видимості музею в інтеренет-середовищі та просування музейних закладів в соціальних мережах».

Чому навчають сучасні музейні практики

В сучасних практиках модернізації локальних музеїв нерідко використовують мову мистецтва, метод «художньої» антропології – найоптимальніший для територій з невиразною ідентичністю, жителі яких не завжди здатні самі виділити специфіку свого регіону. Причина – культурний ландшафт занадто засмічений радянським однотипним будівництвом та багато років знаходиться у занепаді, додає складнощів й перманентна зміна ідеологічних парадигм. В процесі виживання пошуки ідентичності вічно відкладаються на потім, а це – прямий шлях до маргіналізації території та її символічної втрати.

Коли люди мистецтва досліджують місце і представляють своє бачення, це відкриває можливості для обговорення і критичного аналізу. А головне — пробуджує в людях жагу до нових знань та змін у суспільстві. Тому в своїй лекції я запропонувала музейникам Херсонської області, які відвідали семінар, ознайомитися з новаторською програмою «Музей відкрито на ремонт». Це довготривалий проект підтримки регіональних музеїв, що почався у 2016 році в музеях Донецької та Луганської областей. Під ремонтом розумілися не традиційні косметичні роботи із заміни вікон чи дверей, а осучаснення методів та форматів роботи музею. Це стосувалося виставкової діяльності та зберігання експонатів, дослідницької, просвітницької та комунікаційної функцій. Основна ідея проекту полягала у перетворенні музеїв на сучасні культурні центри, що активно включені у життя свого міста і формують гуманітарну політику своїх регіонів. Група експертів та митців розробляла і реалізовувала концепції для кожного музею. Результатом проекту стали виставки, ряд освітніх заходів для музейників та відвідувачів і методологічні рекомендації для подальшого розвитку музеїв.
Хочу зауважити, що подібні проекти мають на меті показати резидентам їх звичну «батьківщину» в несподіваних ракурсах, проявити приховані проблеми і спровокувати рефлексії з приводу проблем явних. Художники порушують у своїй практиці питання ідентичності та культури, з якими пов'язані ці місця. Завдання – поряд з розумінням поточних проблем усвідомити, в чому унікальність локації, які вона має «фішки» і потенційні «тригери туристичного інтересу». Недарма художники починали роботу з вивчення колекцій місцевих музеїв, які, в нашій уяві, – ідеальні постачальники брендів і культурних символів місця, на основі яких можна вибудувати програму порятунку і популяризації історичної спадщини. Є такий тренд – «емо-капіталізм», коли «продаються» емоції, коли міська культура розглядається як продукт емоційного капіталізму, коли економічний та емоційний дискурси сходяться в одній точці. У культурному туризмі – це основа успіху.

І ще одне – локальні музеї досі проходять через непростий процес «декомунізації». Треба розуміти, що справа не в символіці радянської епохи, а в змінюванні підходів до роботи з колекцією та з громадою. Музей не є ілюстрацією до підручника історії, він, перш за все, є колекцією культурної спадщини, про яку потрібно вміти грамотно розповісти. Це питання професійної і об’єктивної інтерпретації. Це не якась там штучна «музейна педагогіка», а захоплююча подорож у світ історії, культури, науки. Це база, на якій вибудовується ставлення до своїх предків, рідного містечка, і через це – до країни.

Презентації, які нас вразили

Андрій Лопушинський – ще й майстер сторітелінгу. Слухали його, буквально затамувавши подих. Пропоную кілька фактів з його презентації:

«Реконструкції (копії, репліки, стилізації) костюмів козака, козачки та чумака, а також музейних експонатів – залізні калоші для захисту взуття від очеретяних шпичаків, очеретяні сопілки, козацькі глиняні люльки з очеретяними чубуками, бронзовий каламар для чорнил, писати якими можна не тільки пером, а й очеретом, козацькі кавові піалки, музичний інструмент бугай – усе це створене майстрами Херсонщини для інтерактивної роботи з відвідувачами музею (фото та відеозйомка в експозиції музею). Реконструкції одягу створені з сучасних матеріалів, але підкреслюють принципи шиття у XVIII–XIX століттях, коли використовувались тканини шириною 50–70 см. Домінуючим був принцип безвідходного виробництва, тому часто одяг мав прямі лінії зшивання елементів без підгонки по фігурі й розміру конкретної людини. Не зважаючи на це, одяг однаково нормально виглядав на людях різної комплекції. На сорочці – чумачці дуже зручно пояснювати безвідходний крій та принцип одноманітності розміру сорочок, виготовлених з домотканого полотна традиційної ширини. Так само, як і на чумацьких штанях та верхньому одязі – кобеняку. Тобто одяг, створений для фотосесій, може бути і наочним посібником з історії кравецької справи. «Козацькі» люльки були одночасно і чумацькими, ними користувались і жінки, принаймні, гуцулки, і навіть дітлахи, принаймні, голландські, пускали через люльки мильні бульбашки. Бугай – український національний інструмент, характерний для західної України, міг бути завезений на Херсонщину чумаками, але головне, що бугай – це птах, який живе в очереті. Сопілка поширена, мабуть, по усьому світу, але тільки там, де є очерет, вона робилась з очерету. Дуже любили грати на сопілці чумаки: «А як вони грали на супілки! Ах, тепер ніхто так не заграє, якби хто тепер так умів грати, то багато грошей-би заробив. Я тепер, як згадаю, то аж сам собі не віру». Звісно, чумаки заробляли гроші не грою на сопілці, а з продажу солі, такої ж, як і зараз добувають з озер у Прогноях (село Геройське), і яку ми пропонуємо відвідувачам музею у полотняних мішечках вагою в один фунт (405,2 грами), або ж хунт, як казали чумаки. У рамках інтерактивної програми можна визначити вагу мішечка з сіллю за допомогою терезів, виготовлених з сокири, як це робили колись чумаки…»

Уся ця серйозна промова супроводжувалася «показом на собі», членах команди і всіх бажаючих – з добрим гумором, створюючи радісну і невимушену атмосферу. Тепер багато хто з директорів музеїв хоче запросити пана Андрія до себе з таким яскравим «перформансом». До речі, ми тижні зо три слухаємо захоплений звіт Лопушинського про те, з якою шаленою швидкістю розповсюджується в Тік-тоці відео, де він грає на багую. Вже до мільйона переглядів наближається.

Учасники семінару ділилися й власним досвідом – на круглому столі «Локальний музей у сучасній територіальній громаді: проблеми та шляхи розвитку». У кожному музеї є найцікавіші експонати і пов'язані з ними історії. Та й самі музейники – зазвичай відмінні наратори.

Звичайно, всі хотіли послухати про створення нового музею «Таємниці острова Джарилгач».

Фото О, Море

Емоційно і натхненно розповідав подробиці цього проєкту його засновник, підприємець та депутат Скадовської міської ради Олександр Демиденко. Він давно виношував цю ідею, цікавився локальними музеями в інших містах, як вони працюють з культурно-історичними пластами, як оформлені експозиції… Потім серйозно взявся за вивчення документів стосовно маяка і навколишньої території, які знайшов у військовому архіві в Санкт-Петербурзі. Прочитав книги скадовського краєзнавця Олега Лиховида, організовував експедиції у пошуках майбутніх артефактів. Приміщення для музею знайшлося в будівлі Скадовського кінотеатру. Олександр запросив художників розробити візуальну концепцію експозиції, але результат ще далекий від його ідеалу. Втім, музей вже відкрився, серед його експонатів – знахідки острову та акваторій Джарилгацької та Каркінітської заток, історичні документи та об’єкти, пов'язані з островом, що охоплюють період від античності до наших днів. Є тут антична амфора, якій більше 2000-х років, різноманітні монети, фрагменти кераміки, предмети побуту, і на радість дітям – череп верблюда. Також представлені картини художника Анатолія Теленика, присвячені острову.

«Доповідали» й наші добрі знайомі, зокрема, директор краєзнавчого музею у Великій Лепетисі, Микола Марченко. Музей заснований в 1975 р. у приміщенні Районного будинку культури, а в 1992 р. перенесений у будинок колишнього відділу внутрішніх справ. У спадщину залишилося дві камери слідчого ізолятору зі всією атрибутикою. Тепер це частина музейного простору. Експозиція налічує понад 4 тисячі експонатів, з них унікальних більше сотні. На місці Лепетихи розташоване Пізньоскіфське городище, досить багате за тих часів. Будучи істориком, пан Микола – фанат фактів та експозицію на тему окупації часів Другої світової війни наповнив документальною інформацією про те, як реально людям жилося саме в цьому регіоні.


Фото https://vlep2.edu.ks.ua/muzey/

З'ясувалося, що окупанти проводили тут цілком цивілізовану соціальну політику – у містах працюючі отримували продуктові пайки, надавалася нехай і мізерна соціальна допомога різним верствам населення. Виплачувалася невелика пенсія віком, поверталося майно розкулаченим. Було створено дві мережі лікарень, одну для німців, іншу – для місцевого населення. Звичайно, що лікарні для німців були набагато краще оснащені та забезпечені медичним персоналом. У лікарнях місцевого населення не вистачало обладнання, ліки були страшним дефіцитом, який часто можна було купити лише на чорному ринку, платне медичне обслуговування тощо. Для більшої доступності медичної допомоги населенню у містах було запроваджено медичне страхування. Працювали дитячі садки, школи (за прогули – штрафи), театри, виставки... Ну, і безліч особистих історій, що не укладаються в загальноприйняту картину «жахів окупації». Вони, звичайно, були, але їм не віддається тут пріоритет. Деякі відвідувачі почуваються ображеними, впізнаючи все це, намагаються навіть лізти з кулаками, але в пана Миколи вистачає терпіння та такту пояснювати, що з фактами не посперечаєшся. Та й загалом, за довгі роки відданої роботи пан Микола спромігся не тільки значно розширити експозиції і наповнити їх безцінними знахідками, а й добитися безпрецедентного для села рівня відвідуваності. Планує подорож до нього – так вразила нас його відеопрезентація.

Завзято розповідала про свій музей в селище Горностаївка і Олена Ташкінова. Музей заснований в 2007 р., як селищний і мав назву «Світлиця баби Даші». Це ім'я знаної в селі вишивальниці Дар'ї Куліш. Задум створити музей, де будуть зібрані та збережені предмети домашнього вжитку сподобався односельцям, і за незначний період часу музей наповнився новими речами: вишитими рушниками, скринями, прасками, а також великою кількістю предметів етнічного походження. Колекція скринь – неперевершена, такої кількості різноманітних екземплярів ми не бачили ніде. В 2012 р. було прийнято рішення про перейменування «Світлиці баби Даші» на Музей народної творчості та побуту, а в зв'язку із збільшенням кількості експонатів, для музею було надано будівлю старої школи. За переказами тут бував Нестор Махно. Віднедавна за музеєм надійно закріпилася назва «Бренд селища Горностаївка», і це справедливо, адже це найбільший етнографічний музей серед районних центрів Херсонщини.

Фото Нижні Сірогози.City

Зачепила і розповідь воістину героїчної директорки Чаплинського музею Олени Привалової, яка після пожежі в музеї в 2017 р. майже з нуля зібрала нову колекцію – її відданість справі надихнула багато людей робити свій вклад до її відновлення. Для цих дарів в міському будинку культури створено музейну кімнату. До сумної події колекція нараховувала 2300 експонатів основного фонду. Один з найбільш оригінальних предметів музею – велика, багато орнаментована шарманка, яка зараз на реставрації. Свого часу музей відвідували Олесь Гончар, син уродженця Чаплинки драматурга Миколи Куліша письменник з Філадельфії – Володимир Куліш, племінник Едуарда Фальц-Фейна – Фрідріх Фальц-Фейн…

Фото Олена Привалова Музей Чаплинка

Окреме задоволення – розповідь Андрія Селецького, історичного реконструктора з Нововоронцовки, який свого часу подарував місцевому музею чудову колекцію черепиці. Дуже дотепно він поділився етапами історії своєї «музейної» хвороби – від відчаю до ейфорії, та нарешті до продуманої стратегії втілення мрії про музей «підводної» Нововоронцовки у реальність (частина території була затоплена і Андрій вже виловив багато цікавих предметів для майбутньої експозиції). Ще раз переконалися, що Андрій – і талановитий дослідник і шоумен.



Та головним результатом заходу стало створення ініціативної групи під назвою «Асоціація локальних музеїв Херсонщини», до складу якої ввійшли: Білозерський, Великолепетиський, Горностаївський музеї, Музей острова Джарилгач, музей Асканії-Нової, Музей історії Нововоронцовського краю, Чаплинський краєзнавчий музей.

Члени новоствореної мережі підписали Меморандум, і цей сміливий крок відкриває значно ширші перспективи для музейників. Не можна обійти увагою той факт, що «культурі» дуже складно знайти спільну мову з місцевою владою та бізнесом. Адже в них власні уявлення про те, що робити з пам'ятками культури. Вони не вірять, що культура може приносити кошти в бюджет. Тому щоразу доводиться на прикладах розповідати, що у цьому є сенс, що це важливо для розвитку громади. Якщо музейники зможуть згуртуватися і розробити спільну стратегію комунікації з провладними і бізнесовими структурами, ця ініціатива має гарний шанс стати ще одним успішним кейсом. А суспільство їх дуже і дуже потребує…

Післямова

Публікуємо відгук учасниці семінару, Олени Привалової (Чаплинський краєзнавчий музей):

«Протягом трьох днів я була учасницею навчально-практичного семінару «Сучасні освітньо-культурні практики в локальному музеї». Наші експерти та тренери – Сергій Дяченко, Юлія Манукян, Микола Гоманюк, Анастасія Маркелюк, Андрій Лопушинський, Альона Зелінська, Олег Волошин, доклали максимум зусиль, аби семінар був інформативним, корисним, цікавим та дружнім, бо вони самі є такими. Крім того, результатом семінару стало підписання МЕМОРАНДУМУ про створення ініціативної групи «Асоціації локальних музеїв Херсонщини». Таким чином, кожен з учасників отримав підтримку, допомогу і можливість просувати свої ідеї та надихатися вже втіленими. Адже серед присутніх були представники локальних музеїв, що пишуть історію своїм життям.

Зупинюсь на тому, що особливо вразило. Автобусна екскурсія «Херсонський модернізм: Назад у майбутнє» з Сергієм Дяченко. Такі звичні нам будівлі як «Ювілейний», річковий вокзал чи елеватор після екскурсії стали особливими. На деякі будівлі, навіть, не звернули б уваги, проходячи повз, але екскурсія відкрила Херсон з нової сторони, хоча, здавалось, що нічого особливого. «Історія, яка стала казкою», викладена Сергієм Дяченко, вразила не менше. Одним словом так і не розкажеш, та все ж якщо коротко: Мюнхаузен, Ахіллес, Одіссея, Лукомор’я і дуб з «котом ученым», гігантські павуки та «Володар перснів» – це все Херсонщина!

Андрій Лопушинський – колоритний та цікавий співрозмовник. Він сам впроваджує інклюзивні практики, шиє козацький одяг, гра на бугаї, клепає бляшані колоші і п’є каву з сіллю! Тепер я знаю, як шити кобеняк!»

Ми тепер всі знаємоJ

Проєкт «Конкурентоспроможна громада — конкурентоспроможний музей!» реалізується в межах партнерської програми «Культура. Туризм. Регіони» Українського культурного фонду, Державного агентства розвитку туризму.