Протяг як самобутня кінематографічна одиниця належить до дуже нетипового класу сучасних українських митців, не шукаючи заздалегідь свого широкого визнання та працюючи у незвичних для сталої більшості формах кінематографічного мислення.
Втім, інтерес до його творчості у просторі сучасного українського мистецтва є вельми великий, за плечима режисера творчі колаборації з Андрієм Орлом, акторкою і поетесою Фінтіктіковою, композитором Павлом Павлосюком, Євгенієм Бойцовим, Анною Глазовою та Вадімом Кейліним, а кожна картина Сашка провокує глядача до значного конструювання у своєму ментальному полі діалогового містка від побуту до критичного аналізу буття.
Коли б не деякі непередбачувані події, Херсон зміг би побачити всі три експериментальні роботи Сашка Протяга, але раптове та фальшиве мінування громадського культурного центру Kherson Art Hub, де і відбулася подія, внесло значні корективи у захід. Перед початком показу кінокритик Артур Сумароков взяв інтерв'ю у маріупольського режисера.
 |
Я за позатрендовість і за узбіччя! |
А. С: Надя Парфан – кураторка, режисерка та засновниця фестивалю 86 – охарактеризувала тебе як українського Йонаса Мекаса. Але з ким ти бачиш свою творчу спорідненість?
Саша Протяг: Спорідненості не відчуваю, але завжди, коли фільмую і монтую, веду певний внутрішній діалог з іншими режисерами, композиторами, письменниками, взагалі різними творчими людьми. Найчастіше це люди з мого оточення, але також я за останній час щось намагався довести, наприклад, Shin'ichi Miyakawa або Raya Martin. Не факт, що в реальності ці режисери зрозуміли би, про що я з ними намагаюсь порозмовляти.
А. С: Райя Мартiн та Шинiчi Мiякава. Вельми гарний контекст, бо Райя Мартiн зробив для локального кінематографу Філіппін те ж, що ти робиш у своїх картинах. Це для тебе те, що можна назвати "деконструктивiзмом" або ти все ж робиш реконструкцію оточуючої тебе реальності?
Саша Протяг: Я просто намагаюся свідомо працювати з забуванням. Забувати - це, на мій погляд, такий собі природній монтаж. Я намагаюся керувати спогадами. Я не знаю, наскільки де- або ре- конструктивний мій метод.
Забувати – це, на мій погляд,
такий собі природній монтаж
А. С: Процес забування як раз робить твій діалог з Мартіном та Мiякавою більш насиченим контекстами. Бо більш режисерів у сучасному українському кіно, що керуються мотивами забування, немає. Тобто викреслення, керування особистісним чи наддержавним. Що для тебе важливіше: сублімувати на екран щось суто персональне або бути все ж у чомусь політиком?
Саша Протяг: Ставлення людини до людини завжди є політикою, навіть ставлення людини до самої себе. Мої фільми передусім про людей, про людське, і тому вони є політичними. Якщо завгодно, я дуже ціную зв'язок між моїми фільмами і безпосереднім життєвим досвідом, віддзеркаленність цього досвіду.
А. С: Суб’єктна фіксація реальності. Твої фільми ще мають багато рис contemporary art, вони зводять у один шар гіпертексту образну мову кінематографуй, документальну форму нарацiї та модну перформативнiсть. Проте яким ти бачиш стан сучасного мистецтва у сьогоденній Україні?
Саша Протяг: Якщо говорити про сучасне мистецтво, як про сукупність різних творчих проектів, не обов'язково вписаних в формати і не-формати інститутів і тренди, я можу з впевненістю сказати, шо в Україні зараз відбувається багато чого цікавого.
А. С: Так, раніше Україна була майже на узбіччі cyчасного мистецького контексту. Які події, на твою думку, актуалізували у вірному напрямку сприйняття таких славнозвісних трендів?
Саша Протяг: Яких славнозвісних трендів? Я за позатрендовість і за узбіччя!
А. С: Інтригуючи відповідь. Тобто ти за андеграунде існування свого фільмового контексту?
Саша Протяг: Так, для мене це дуже важливо. Я з підозрою ставлюся до фестивалів і до культурних центрів, котрі ретранслюють певні тренди, з котрими я ніби маю взаємодіяти.
Я не хочу бачити свої фільми
вписаними в індустрію
А. С: При тому що зараз, наприклад, у Європі андеграунд перестає існувати як контркультурне явище. Тому ти з такою позицією є майже обличчям метамодерну. Чи ти не хочеш взагалі оперувати термінами, що прив’язані до чогось одного?
Саша Протяг: Йдеться про речі, більш конкретні, ніж терміни. Я не хочу бачити свої фільми вписаними в індустрію, фестивалі-нагороди-бюджети. І ця невписаність є дуже важливою складовою моїх робіт, я би навіть сказав, формотворчою складовою. Я розумію, що я, можливо, не зможу залишатися таким незалежним завжди, але поки що це для мене момент надзвичайно важливої свободи.
А. С: Так, творча свобода, що дає самовиражатися до кінця, без пресингу. Те, чого не мають більшість митців, які бажають слави та грошей. Але якщо трапиться так, що твоя творчість стане модною, якими будуть твої подальші дії? Це гіпотетика, але можливо все.
Саша Протяг: Не знаю. Я не думав про такий сценарій розвитку подій, і зараз теж нічого не спадає на думку.
А. С: Андеграунд - це завжди те, що відокремлює себе від тих чи інших моральних та етичних контекстів, порушуючи багато табу. Але є в твоїй творчості табу, теми, яких ти ніколи торкатися не будеш?
Саша Протяг: В цілому я би сказав так - про що мені не думається, про те мені і не фільмується. Але тут дуже такий цікавий момент, бо є одне табу, котре я регулярно порушую і котре мене страшенно хвилює. Я роблю свої фільми просто з життя, просто спостерігаючи за життям, і буває, трапляються такі випадки, коли люди не хочуть бути присутніми в моїх спостереженнях за життям. І це такий дуже цікавий момент, тому що з одного боку, ніби людина має право сказати "Я не хочу бути присутньою у твоєму фільмі, будь ласка, не роби цього", а з іншого боку я постійно говорю, що камера - це ніби мої очі, це інструмент думання про реальність. Мені не можна, наприклад, заборонити зараз думати про те, що я бачу. Тому я думаю, що скоріше за все нам треба буде переформатувати ставлення до камери і людей, котрі думають за допомогою камери.
Скоріше за все, деякі табу в цьому сенсі все ж таки залишаться, але ці табу є таким певним мотором. Я постійно до цих проблем повертаюся, про це рефлексую. В мене навіть є один фільм, повністю зроблений з порушення права на таємницю листування, повністю зроблений з листів, прочитаних без дозволу, котрі ми ніби не мали права читати.
Головне табу –
про що я не думаю,
туди я і не лізу.
А. С: Яку роль відіграє для тебе глядач? Він - со-творець разом з тобою чи ні?
Саша Протяг: Я думаю, що це така певна лабораторія. Завжди, коли я показую свої фільми у всіх містах, для мене таким найголовнішим моментом є власне не викликати захоплення моїми фільмами, у такому професійному аспекті, а скоріше знайти людей, котрі потенційно можуть бути або стати частиною мого або нашого фільму у майбутньому. Тобто для мене ці покази - це більше пошук однодумців, людей, котрі можуть запропонувати цікавий вектор, в якому напрямку можна щось подумати. Кожний глядач для мене - це потенційна людина, яка може потрапити у мій фільм або запропонувати якийсь свій фільм.
Це більше пошук однодумців,
людей, котрі можуть запропонувати
цікавий вектор, у якому напрямку
можна щось подумати.
А. С: А яким ти бачиш стан сучасного українського кіномистецтва на всіх рівнях?
Саша Протяг: Власне, якщо говорити про рівень того кіно, що зараз показується у кінотеатрах, то зараз там ніби росте підтримка проектів, здебільшого, здається, історичних драм, але я цим просто не цікавлюся, тому що це не моє. Думаю, що там також є певний рух, але я не беруся його коментувати. Щодо бідного кіно, щодо кіно, котре більше цінує якийсь якісний експеримент, ніж кількісний успіх, то звісно дуже багато імен, на котрі я орієнтуюсь. Перш за все, на таку важливу фігуру в українському кино, як Юрій Грицина. Є також інші режисери і режисерки, котрі роблять цікаві речі, за котрими мені цікаво спостерігати.
А. С: І останнє питання. Наскільки в тобі багато радикалізму: художнього, політичного, філософського?
Саша Протяг: Напевно цей радікалізм є, але він більше не як метод, а як тема, котру я хочу думати. Я не намагаюся робити якісь радікальні кроки у фільмах просто заради радікалізму. Але є якісь порушення кордонів або законів, котрі мене дуже хвилюють.
Саме ці кордони, перш за все, світосприйняття бачимо у короткометражному фільмі "Краса по-днрівськи", що концентрується на постаті жінки у полоні стереотипів, тих самих, що привели до збоченого та злочинного перекручення українства на Сході. Режисер, вербалізуючи ці стереотипи, доводить їх до стану тотального абсурду, а сама мова кінематографу афектує сакральний жах від того, що стереотипи насправді не діють, вони нав'язані та деструктивні.
Поетичний нарис «Хухуй взимку» – це перш за все кінематограф спостереження, істотне проникнення автором у безбуттєвість існування маленького аргентинського містечка, що немов законсервовано у сталу красу оточуючого середовища.
Головною рисою фільму є мінімалізм, помножений на виверенність кожного кадру, тоді як саме це спостереження має майже медитативний ефект, таке собі занурення у щось надпсихічне, що розсіяне у жарі Хухуя. "Сьорч", найбільш мабуть відомий фільм Сашка Протяга з трійці, навіть у своїй назві опирається на філософську тему буттєвого пошуку, хоча перед нами на перший погляд лише спостереження за змінами у рідному для постановника Маріуполі. Але згодом спостереження перестає бути лише таким по своїй базовій сутності; глядач починає пошук сенсу життя, сенсу цих змін, сенсу взагалі, бо кожний новий етап цих змін не мав нічого настільки позитивного, наскільки це взагалі (не)можливо. "Сьорч" - це дуже метафізична річ, кіно, яке своєю життєвою тотожністю ставить одне з головних питань людини: питання існування як такого на фоні змін, яких неможливо зупинити, лише причаїтися.
Про Шиничі Миякаву більш детальніше можна прочитати тут http://cineticle.com/texts/1225-pisma-dlya-shinichi-miyakawy.html
Знайомство з кінематографом Райя Мартіна http://www.cineticle.com/texts/1058-autohystoria.html
Інтерв'ю з Юриєм Грициною https://lb.ua/culture/2016/11/23/351430_yuriy_gritsina_dobigaie_kintsya_chas.html
