Ви виступали у Херсоні років майже десять тому, щось змінилося з херсонською публікою?

Змінилася країна, змінилися обставини, хоча люди, які приходять на літературні вечори – так само прекрасні люди. Молоді, відкриті, гарячі. Але відбувається певна ротація публіки. Люди дорослішають, одружуються (частіше за все виходять заміж), починають свій бізнес, в них стає менше вільного часу, більшає клопотів, і на вечори вони вже не приходять. Я дуже сподіваюся, що вони книги читають вдома. Відвідання літературних вечорів потребує часу. Тому є така дивна прикмета українського літературного процесу, що двадцять років тому на літературні вечори приходили двадцятилітні, десять років тому приходили двадцятилітні і тепер приходять двадцятилітні. Так само в Херсоні і десять років тому, і зараз були переважно молоді люди. А виступають письменники, які молодшими не стають.

Що для вас література Півдня України, «південна література»? Чи вона взагалі існує?

Якщо говорити чесно, то з Херсона я нікого, крім Анатолія Кичинського, не знаю. Хвастатись, мені, звісно, немає чим. Я знаю, що Саша Кабанов звідси. Знаю, що брати Капранови з Миколаївщини. А саме словосполучення «південна література» у мене, скоріше, з Одесою асоціюється. І те, що я слабо обізнаний, має свої причини. Є проблема «києвоцентричності», і загалом центричності України, і вона стосується не тільки літератури, а всього іншого теж. Це те, що нам дісталося у спадок від Радянського Союзу. Все йде на Київ, усе осідає в Києві, усе Києвом всмоктується. І це доволі неконструктивна позиція, але з цього трагедії робити не варто. Так чи інакше подібні тенденції існують усюди – є столиця, яка як магніт притягує ресурси й душі. Там видавництва, там фестивалі, там «літературні майданчики». Проте є люди, які лишаються в регіонах, і при цьому вони залишаються самі собою, самореалізовуються, не ламаються, і це прекрасно. Мені, скажімо, страшенно подобаються харківські письменники. Це добре, коли в місті є свої письменники. Це позитивно характеризує місто. Кожне порядне місто повинно мати своїх геніїв, своїх божевільних, своїх поетів, своїх астрономів, своїх диваків – це робить місто містом.

А графоманів?

Я виходжу з того, що у будь-якого письменника є хоча б один читач, який вважає його генієм, і, так само, в будь-якого письменника є хоча б одна людина, яка буде вважати його графоманом. Немає письменників, яких люблять усі. Навіть Тараса Григоровича Шевченка не всі люблять. Тому до цього треба ставитися з іронією. Власне, література тим і прекрасна, що це не математика, не якась стала система координат. Кожен щось для себе там знаходить. І «що таке графоманія?» – це, скоріше, питання-емоція, ніж питання-чітке означення.

Як на мене, будь-яке письмо має терапевтичний ефект, воно в принципі не є чимось негативним. Якщо людина щось пише, якщо у неї складаються якісь рядки, якщо їй є що сказати, то хай говорить, хай пише, хай висловлюється. Краще хай люди пишуть погані вірші, аніж вживають погані алкогольні напої, наприклад. Тому я нормально ставлюся до графоманії, і сам себе зараховую до графоманів, бо в мене залежність від письма, я дуже люблю писати, мені це приносить велике фізичне і психічне задоволення. Я люблю літературу й люблю писати.

Коли наступного разу вас чекати на Півдні?

Я би хотів разом з музикантами з гурту «Собаки у космосі», з якими у мене є спільний проект, приїхати з концертами в міста півдня України. Якщо в Одесі ми вже виступали, то ані в Херсоні, ані у Миколаєві ми цього не робили. Сьогодні на вечорі було багато прекрасних молодих облич, і дуже хотілося би приїхати й познайомити їх з іншим нашим «форматом». Сподіваюсь, на початку березня нам це вдасться.

P.S. Коментар Сергія Жадана стосовно заяви В’ячеслава Кириленка про можливе маркування книг.

Новий міністр культури Кириленко дає перше інтерв’ю і відразу говорить: Я ось нарешті дочитав книжку Андруховича. Йдеться про «Лексикон інтимних міст», що вийшов кілька років тому. Ось він каже: я прочитав книгу і мені не сподобалася лексика – вона занадто фривольна. Я за те, щоб робити маркування на книжках. Це міністр робить заяву в першому інтерв’ю. Замість того, щоб сказати: я зроблю так, щоб сучасна українська література, класична українська література, класична світова література, якомога ширше були представлена в Україні, якомога ширше йшла до бібліотек, він каже: я тут дочитав нарешті книжку , так ніби треба державне свято зробити у той день, коли міністр дочитав Андруховича, і я за те, аби робити маркування. А давайте ми ще будемо вирізати слова, які там є, а давайте ми будемо вирізати цілі шматки, або взагалі, наприклад, Андруховича заборонимо. А давайте ми краще заборонимо Кириленку щось читати, раптом він ще щось прочитає. І ця людина тепер у нас є міністром культури. І це перша прес-конференція. Замість того, щоб сказати, що саме він буде робити для популяризації української книжки, він сказав, що зробить усе, аби людина подумала - купувати чи не купувати книжку. Ключовим тут є, звісно, «не купувати».