На початку серпня у Музеї Сучасного Мистецтва Херсона (МСМХ) відбулося відкриття виставки українського художника Олексія Сая «Заяви». Для широкої публіки Олексій найбільш відомий своїми роботами у авторській манері Excel art, які створені у програмі для побудови таблиць Excel та скульптурами з профілю для монтажу гіпсокартону.

Цього разу задля створення образів та трансляції ідей художнику знадобилося лише кулькова ручка та декілька аркушів паперу. Адже він експонував документи, ну майже документи…



Олексій живе і працює у Києві, він розповідає, що у Херсоні вперше, але заочно вже знайомий з місцевим арт-колом через посередництво та дружбу художника Стаса Волязловського. Зі Стасом Олексій давно товаришував, разом художники брали участь у мистецьких акціях та резиденціях, наприклад, у проекті Master Art, який проходив у Києві у 2015 році. Ідея зробити виставку у Херсоні з’явилася цьогоріч навесні, коли до Олексія в майстерню зайшов у гості Семен Храмцов херсонський художник та куратор Музею Сучасного Мистецтва Херсона. Олексій якраз тоді працював над серією графічних робіт «Заяви», ці найсвіжіші твори і було обрано для виставки у Херсоні. Олексій Сай пояснює:

- Мені завжди хочеться показати, те, що я раніше не показував. Подивитись як відреагує аудиторія. Якби я привіз до вас ті роботи, які я вже неодноразово експонував – це було б нецікаво. Все одно старі твори можна подивитись в інтернеті – знайти фото та їх описання. А «Заяви» я ще ніде не оприлюднював, не викладав їх фото. Херсонці їх бачать першими.




Кожна робота із серії «Заяви» являє собою аркуш паперу форматом А4, на якому є зображення кульковою ручкою. Це в прямому сенсі заява, яка починається зі слова «Прошу…» також згори у правому кутку є графа «кому» і «від кого», внизу підпис і дата. Чому автор обрав саме такі засоби самовираження? Замість детальної концепції, Олексій вигадує коротке, як пояснювальна записка речення: Прохання, повторені багато разів, привчають нас і прищеплюють рефлекси. На кожній такій «заяві» написано безліч разів якусь заяву. Іноді вгадуються, якісь окремі слова, око інколи розрізняє почерк та відтінок пасти, але якщо не вдивлятися у деталі в цілому кожна «заява» нагадує, якесь химерне плетиво, багатоголосий, «волохатий» клубок з адміністративних, комунальних, кадрових прохань. З одного боку за цими зверненнями до бухгалтерії, міської або районної ради, обленерго, водоканалу або ж школи ховаються людські долі з іншого – відчувається порожнеча, безликість, байдужість… Втома як тих хто «просить» так і тих до кого звертаються. Пристрасті, які вирують у коридорах держустанов між учасниками живої черги, зазвичай вщухають у кабінетах і «на папері». У «Заявах» Олексія Сая всі ці емоції навпаки беруть гору, втілюючись у заплутаних як телефонні дроти лініях.



Художник пояснює:

- Я часто такі задачі собі ставлю, в інших моїх творах це теж простежується. Зафіксувати щось, чому немає визначення, назви, але є спільні у людей враження від цього. Щось, що ще не вербалізовано, не визначено. Але воно й залишиться таким не сформульованим, адже немає потреби у цих дрібних почуттів бути сформульованими. Це не настільки важлива у житті річ, але все одно це спільне для певних людей емоційне забарвлення. Воно незначна, але воно залишається. Все ж таки мені захотілося дати цим відчуттям, якесь визначення у вигляді своїх робіт. В свою чергу, ці роботи не мають якихось жанрових означень. Не все так однозначно, що оце зло. Це не зло, це спосіб взаємодії. Але породжує відчуття нудьги та приниження, але інакше поки що ніяк… Хоча, процес просувається.




Як приклад, художник пригадує випадок, досить незначний, але який красномовно засвідчує наскільки дивно та відлюдно бюрократична система співіснує з живою особистістю. Колись «для галочки» Олексію довелось писати заяву про те, що він просить дозволити йому працювати у майстерні, де він вже багато часу створював свої роботи.

Я намагаюсь весь час передати відчуття відчуження, нудьги і враження від взаємодії однієї людини з великою кількістю людей. Мої роботи мабуть про це. Я колись ходив на роботу, працював поряд з людьми і уважно придивлявся, спостерігав речі, з якими раніше не стикався, це мене дивувало. Все ж таки художня діяльність більш індивідуальна. Потрапивши до колективу, багато чого мені здалося незвичним. Вимушена взаємодія людей, взаємодія одного і багатьох. Коли вимушена взаємодія мімікрує під невимушену, коли випадково зібрані разом люди починають чи воювати, чи дружити. Мабуть це мене і вражало.




Тобто мова йде про бажання маси стерти індивідуальність і про бажання індивідуальності відстояти свою свободу? (журналіст)

- Ні я з таким не працюю, мені здається навпаки – маса вона ж складається з індивідуальних частинок. Це просто різні субстанції: індивідуально ти – щось одне, колективно ти вже зовсім інше. І особистість колективна теж існує, а от тисне ця колективна особистість чи допомагає – питання особистого сприйняття. Але я не можу сказати, що індивідуальна свобода кожного обов’язкова умова процвітання кожного. В той же час індивідуальна свобода – найцінніше, що могло винайти суспільство. Це парадоксально, але … Тобто виходить, що суспільство це запорука цієї свободи індивіда. Ось це «глобальне суспільство», ця тема з якою я працюю, це ж доволі ефективна структура. Я маю на увазі ділові стосунки людей, вони створили готову з антропологічної точки зори окрему культуру, яку винайшло 20 століття, приміром як історична культура, національна культура. Це дуже ефективно та корисно, але наскільки це пригнічує чи ні… Ця культура це вже якесь інше поняття. Індивідуальність особистості і особистості поєднані у взаємодії – їх намагаються зіштовхнути лобами у боротьбі. Мені взагалі здається, що цієї боротьби не існує. (пауза) Тобто вона існує, але вона неоднозначна. Суспільство засноване на насиллі над особистістю, воно ж сформовано на колективному договорі особистостей, просто ця угода має негативний знак. Я не можу однозначно сказати добре це чи погано в таких стосунках. Люди завжди прагнуть такі речі чітко окреслити. От наприклад, люди із радянського суспільства віддавали перевагу суспільному благу перед особистим, люди демократичного розвинутого суспільства вважають навпаки, люди у громаді заснованій на релігійних засадах вважають по-третьому взагалі. Ми у цій парадигмі і існуємо. Я не бачу в цьому розбіжності або феномену. Не всі речі та поняття потрібно визначати та сортувати – життя ж тоді стане нестерпним, це все одно, що ти йдеш і думаєш «от я зараз ногу підняв, тепер опустив, потім іншу підняв» йдеш собі і все.





Ми розповіли художнику, що зараз у Херсонській міськраді, у відділі реєстрації місця проживання щонедень черги з четвертої години ранку, люди по кілька годин стоять під кабінетами аби отримати той чи інший документ.

От якраз цей жах я і хочу передати у своїх роботах – це суміш, це коктейль із жаху, надії, приниження та терплячості. Це не має привабливого вигляду, але ж це і не повинно бути привабливим. Але тепер це «щось» має для мене форму, «воно» вже для мене зафіксовано, зупинено. Ось чому я створив цю серію робіт. Але вони цілком універсальні, «заяви» можуть бути скрізь. Ось чому я й додав кілька робіт з китайськими ієрогліфами аби трохи розширити контекст.







На рахунку Олексія чимало групових та персональних виставок у відомих галереях країни та за її межами. Перший самостійний проект «Один день у тюрмі» відбувся ще у 1995 році. У 2009 художник потрапив у шорт-ліст PinchukArtPrize. Олексій каже, що вже й не пам’ятає за яких обставин вирішив стати художником. Але розбіжностей у нього з цього приводу не було, вибір був очевидним.

- Спочатку це дитяча художня школа, до цього я просто під час уроків сидів десь тишком-нишком малював у зошиті. А далі я вже абсолютно спокійно обрав стати художником, спочатку закінчив Київський художньо-промисловий технікум, на кафедрі графічного дизайну, потім працював та паралельно вчився графіці у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА). Потім навчання завершилося. В той же час я вже робив якісь ужиткові речі, щоб гроші заробляти. Також вже тоді знімав художню майстерню.





Щодо пошуків власного стилю Олексій відповідає категорично:

– Ні в мене «почерку» немає, я вважаю, що «мати свій почерк» та «стиль» це щось на кшталт 19 століття. Мабуть про 20 століття можна сказати, що художник "знайшов свій напрям". А зараз – це тільки індивідуальні практики. Я часто змінюю теми, матеріали, з якими я працюю. Все залежить від мети, яку я перед собою ставлю. Наприклад, я вирішив говорити з глобальним адміністративним комьюніті їх же ж мовою - і зробив цю серію. В мене скоріше декілька паралельних проектів, паралельних практик, я не можу сказати, що я шукаю своє «обличчя», я не хочу відшукати своє «обличчя», я радше взаємодію з різними проявами життя.





Щодо життя в Україні – художник теж чітко визначився. Хоча він не раз бував закордоном і захоплюється подорожами, міняти місце проживання не збирається:

- Зараз мені цікаво зробити так аби кожна людина навколо мене зібралася і присвятила більше часу суспільному боку і зайнялася тим, що ми не робили останні 20 років. Держава, як ідея це дуже погано, але тим не менш це наша даність. Можна поїхати, в мене не було такої думки, мені здається…

Щодо первинності та вторинності у творчості.

- У мене такого немає, що я щось роблю або не роблю, тому що це вже хтось до мене зробив. В мене немає відчуття, що я повинен щось обов’язково винайти. Добре, якщо так виходить.




Про ставлення до колег:

- Я пам’ятаю, що навчаючись у технікумі я ходив на виставки спілки (Національної Спілки Художників України) у Києві і велику повагу в мене викликав і Саша Гнилицький , і Тістол. Багатьох художників я можу назвати авторитетами, усіх і не згадаю, якщо називати прізвища – це буде довгий список, тому що всі і все позначаються на всіх. Років 5 чи 7 тому Сергій Братков показав мені митця з Ісландії, у якого, мені здається, схожі рішення – Рагнар Кьяртанссон. Мені теж здається, що він ставить собі певну мету і йде до неї не дивлячись на методи – він перформер, він робить свої твори у часі, часто вони бувають музичними.


Далі Олексій спростовує поширену думку, що акціонізм та перфоманс це найвища ступінь розвитку мистецтва.

Сам я не перформер, мені воно якось «не заходить», я в цьому питанні чомусь консерватор, мені хочеться робити «речі». Я проти всіляких ієрархій. Є вражаючі вагомі роботи просто талановиті, а є ніякі – безглузді, погано зроблені, і не залежить від того, в якій манері ти їх робиш. Ієрархії це погано. Не можна ранжувати, що краще сосна чи ялина. Правда ж?




Семен Храмцов (організатор виставки «Заяви») : 

- Сай мій улюблений художник, тому що він як і я дизайнер і створює діджитал арт і теж поєднує в житті ремісницку працю і працю в мистецтві. Не зважаючи на далеке знайомство, маючи три вільні години у Києві, я зайшов у майстерню де він працює. Я не міг його не запросити до нас – почали думати з чим він може приїхати. Я побачив у майстерні оці його «Заяви» і далі вже просто визначалися з датою. Сай як би екселєм малює, а тут ручка доцифрова. Особливість МСМХ (Музей Сучасного Мистецтва Херсона) показувати інакші роботи художників, а не тільки ті, які вже їх прославили. От коли був Віктор Покиданець ми показали його роботи з серії «Капці». Це можна розцінювати як хуліганство, як нашу «фішку». Коли працювали над оформленням виставки, я йому довго писав «Льоша-Льоша коли концепція?» І ось він присилає мені один рядок. Розумієте, у нього усі концепції дуже стислі. Ясні та лаконічні. Якщо робота зрозуміла – багато слів не треба. 





Музей Сучасного Мистецтва Херсона у квартирі В’ячеслава Машницького вже багато років функціонує та співпрацює як з місцевими художниками, фотографами, музикантами та драматургами так і з митцями з інших міст. Сюди дуже часто приходять поціновувачі сучасного мистецтва та творчі люди різного віку. Таким чином завдяки МСМХ сформувалось арт-середовище міста.


   Дмитро (веб-дизайнер):

Це цікаво, цікаво тому що люди щось просять у керівництва, але просять навіть не особисто, а просять через цей папірець, і воно все накладається одне на інше, воно усе таке безлике і виходить божевільне якесь «накладення», наче RGB-ефект. В цілому дуже класно. Але дивно і страшно, коли уявляєш собі скільки людино-годин на це витрачено. Цікаво, коли вдається розгледіти якісь слова, наприклад номер машини.


   Артур (кінокритик):

Говорячи про виставку Олексія Сая «Заяви», спочатку хотілося прояснити суть проекту, хоча вона є очевидною. Художник, що запропонував глядачам концептуальний продукт, деконструював один з інструментів бюрократії – усі ці безкінечні заяви комусь від когось в абсолютний текстовий хаос, а інколи і взагалі принципово знищивши текст.


   Євгенія (відвідувачка):

Ця виставка – це сучасне мистецтво, яке можна сприймати с гумором і яке нагадує про проблеми знайомі кожному. Хто з нас хоча б раз не бував у нескінченнійґчерзі до чиновників, не писав численні заяви в інстанції з проханнями та скаргами? Хто не відчував себе невидимим перед невмолимою стіною бюрократії? Олексій Сай пише на аркуші А4 стандартну заяву, але безліч разів, таким чином текст перетворюється на суцільну пляму і втрачає будь-який сенс.





Фото: Олексій Сай, Семен Храмцов, Макс Афанасьєв, Юля Логачева