Мене фестиваль спонукав вдатись до дослідження майбутнього театру. І цією нагодою я скористався, відвідавши не тільки деякі спектаклі, але й в неформатних розмовах з артистами, режисерами, драматургами  та театральними діячами намагався зрозуміти та разом з ними побачити візії майбутнього Театру.

Цього року фестивалю «Мельпомена Таврії» передувала міжнародна науково-практична конференція «Культурна дипломатія в контексті сучасної європейської та вітчизняної драматургії», на якій обговорювалися сучасні тренди театрального розвитку.

І якщо тренди змінюються, вони не змінюють основного контексту театрального покликання. Очільниця «херсонської культури» Світлана Думинська підкреслила, що Театр допомагає глядачеві  розібратися в собі та пізнавати свій внутрішній світ.

Не відкараскався від мого питання про майбутнє Театру і талановитий сучасний український драматург і режисер Павло Ар’є, який блискавично відреагував, підкресливши, що «майбутнє вже наступило». Тому я почав шукати тенденції майбутнього Театру в сучасних виставах, які були представлені на сценах «Мельпомени Таврії» (#МельпоменаТаврії2019).

Що поєднує всі вистави, які мені пощастило подивитись, так це дуже важка фізична та виснажлива праця акторів на сцені та потужна командна гра, коли успіх неможливий без самовідданої праці кожного до останньої репліки. Тому одна із характерних рис театрального майбутнього в ПРОФЕСІЙНІЙ ФІЗИЧНО ВИСНАЖЛИВІЙ КОМАНДНІЙ ГРІ.

Відкрив фестиваль Месхетинський (Ахалцихський) професійний драматичний театр (Грузія) постановкою литовського режисера Лінас-Маріюса Зайкаускаса української класики Івана Франка «Украдене щастя». «Цнотливий» Франко був прочитаний під кутом «18+» з кавказьким акцентом. Жодного оголення на сцені, але енергія любовної пристрасті виплескувалася зі сцени та примушувала глядача поринати в відверті почуття героїв вистави. Ось ще одна характерна риса майбутнього Театру – це ЧЕСНИЙ і ВІДВЕРТИЙ ПОКАЗ ПОЧУТТІВ, ніякого загравання зі смаком глядача та озирання на його цнотливість.

Я декілька років спостерігаю за театральної Білоруссю на майданчиках «Мельпомени». Завжди це потужні та цікаві театральні колективи. Так було і цього разу. Білоруси феєрично зіграли в "Полюванні на себе" за культовою п'єсою епохи застою "Качине полювання" радянського драматурга Олександра Вампілова. Київському режисеру Стасу Жиркову вдалося змішати різні стилі і створити приголомшливий спектакль. Але в Білорусії нема політичної свободи, і як наслідок - можливості театру обмежені. Тому там нема майбутнього: інша епоха, яка незрозуміла молоді. Неможливо через радянську «езопову» мову показати прагнення сучасного суспільства. Наступний висновок: ТЕАТР МАЙБУТНЬОГО МОЖЕ РОЗВИВАТИСЬ ТІЛЬКИ В ВІЛЬНІЙ КРАЇНІ.

Ще одна яскрава подія «Мельпомени 2019» - «Кицюня» за Макдонахом, яка поставлена Максимом Голенко. Сказати, що «Дикий театр» вразив? Ні. Цього від нього очікуєш і він виправдовує очікування. «Дикі» на сцені просто творили божевілля та залучали глядача до співучасті в цьому безумстві. Насильство, секс, іронія та вибухова енергетика – ось ті інгредієнти, з яких виготовлена «Кицюня», і вони ж є складовими комерційного успіху вистави. «Крезануті» Макдонаха пошматували, але наповнили п’єсу новим, іронічним, зрозумілим українським контекстом. Тому наступні ознаки майбутнього Театру – це:

КОМЕРЦІАЛІЗАЦІЯ,

АДАПТАЦІЯ ДО НАЦІОНАЛЬНОГО КОНТЕКСТУ,

ЗАЛУЧЕННЯ ДО СПІВУЧАСТІ ГЛЯДАЧІВ (4D театр).



Ще дві справжні драматургічні події сучасної української драми:

«Отелло/Україна/Facebook), автори - Павло Ар'є та Марина Смілянець, режисер - Стас Жирков;

«Погані дороги», авторка - Наталія Ворожбіт, режисерка - Тамара Трунова.

Мені здається, що Павло Ар'є та Марина Смілянець написали бомбезну п’єсу, яку зіграли по традиції шекспірівського театру одні чоловіки. Зіграли крутих «наречених, які ніколи не зможуть народити» (цитата з п’єси) . Зіграли  сміливо, відкривши вікна Овертона, і разом давши зелене світло на табуйовані теми на сцені. Здається, автори розкодовують українську дійсність, минуле та майбутнє, які зашифровані в різних історичних вимірах, власних історіях акторів, які вже не втілюють задуми режисера, а переповідають автобіографічні історії життя. І, дійсно, в п’єсі Ар'є та Смілянець майбутнє наступило. Тому ще декілька ознак до кошика майбутнього Театру:

НЕМА ТАБУЙОВАНИХ ТЕМ,

ІСТОРІЯ ТВОРИТЬСЯ НА СЦЕНІ З НАШОГО ЖИТТЯ.

          «Погані дороги» - сучасний феміністичний погляд на війну. Героїні вистави, які на ділі виявляються куди рішучішими та крутішими за чоловіків, розглядають їх, як шматок м'яса, тому що життя несправедливе до жінки, по-особливому жорстоке в воєнні часи. Перед глядачем постають різні жінки, від цнотливої дівчинки зі шкірою янголятка, яка «по приколу» вбиває свою бабцю, до домінантної самиці, яка вправно порається з чоловіком з передознутим лібідо. Несподівано стає зрозумілим, що абсолютна жертва - таке ж зло, як і абсолютний агресор.

            І тому майбутнє Театру - В ПІЗНАННЯ СЕБЕ ЧЕРЕЗ ВЛАСНІ РЕФЛЕКСІЇ ВІД ПЕРЕЖИТОГО ТЕАТРАЛЬНОГО КАТАРСІСУ.


Фото Стас Остроус            
І резюме.

            …не буде.

Головне фото Денис Максімов